"Яке щастя, що існує й відкривається людям краса"

Тема: Кавабата Ясунарі. Життєвий і творчий шлях письменника. Вишукана простота стилю. «Тисяча журавлів» Відображення національної етики та естетики в повісті

   


Мета: ознайомити учнів з особистістю письменника, його естетичними поглядами;   розвивати навички самостійного пошуку та оброблення інформації; розвивати вміння  аспектного аналізу твору, навички естетичного дослідження; виховувати повагу до національної культури Японії    
                                                       Яке щастя, що існує й відкривається людям краса.

Ясунарі Кавабата

                                 Якщо люди люблять квіти, то кожна людина - квітка.

Японська мудрість

Хід   уроку

    Мотивація навчальної діяльності учнів.

• «Мозковий штурм».

- Як ви вважаєте, чому Японію називають «загадкою нашого століття...»?

    ( Перегляд відео «Мандруємо Японією)

• Робота в групах.

І група: географи.

Перший географ. Японія - це острівна держава. Японські острови утворюють довгий вигнутий пояс, який простягнувся на 3800 км вздовж узбережжя Східної Азії з північ­ного сходу на південний захід. Чотири головних острови Японії називаються Хоккайдо, Хонсю, Сікоку і Кюсю.

Найдовша річка Японії - Сінано (367 км) -протікає на острові Хонсю.

На островах Японії дуже багато озер - понад 6000.

Японія розташована в точці зіткнення трьох тектонічних плит Землі, тому її ландшафт сфор­мувався в результаті руху плит упродовж міль­йонів років. Рельєф Японії переважно гірський, з прибережними рівнинами, на яких розміщені майже всі міста країни. Там налічується понад 200 вулканів, з яких 77 вважаються діючими.

Свідченням не­стійкості земної кори в цьому регіоні є численні гарячі джерела і періодичні цунамі, які накри­вають східне узбережжя країни. Слово «цунамі» в перекладі означає «хвиля, що досягла гавані». Хвилі заввишки 10 метрів знищують усе на сво­єму шляху. Щорічно в Японії відбувається 800 -1000 землетрусів. Цунамі завдають величезного збитку господарству Японії. За рік у цій країні випадає до 1700 мм опадів, навіть більше, ніж у дощовій Великобританії.

Три чверті Японії займають гори. Японське прислів'я говорить: «Гори цінні не тим, що ви­сокі, а тим, що багаті на ліс».

Національний символ Японії - вражаючий вулканічний конус Фудзіяма - розташований приблизно за 100 км на захід від Токіо. Це найвища точка Японії

-  3776 м. Хоча вулкан Фудзіяма з 1707 року, жодного разу не вивернувся, його вважають не згаслим, а діючим.

Другий географ. Токіо - сто­лиця та найбільше місто країни, важливий інду­стріальний, фінансовий, освітній та культурний центр - був заснований у 1456 році як замок-фортеця. Протягом XX ст. місто руйнувалось майже вщент двічі внаслідок землетрусу 1923 року і американських бомбардувань 1945 року. Нині місто налічує 8965 млн населення й 6 млн автомобілів. Головні споруди: Імператорський палац, Токійська вежа.

Найбільші після Токіо міста: Йокагама, Осака, Кіото, Саппоро. Основна мова - японська. Основні релігії - буд­дизм, синтоїзм. Грошова одиниця - єна. Площа -     929,99 кв. км. Населення - 127700 тис. осіб. Державний устрій - конституційна монархія. Державний прапор - прямокутний білий стяг з червоною кулею посередині.

Учитель. Країна Сонця, що сходить, відома також своєрідною, не схожою на жодну іншу культурою і традиціями, що є досить не­звичайними для пересічного європейця.

Для того щоб зрозуміти, слід пізнати. Історія японської культури - це одвічний пошук Краси. В умінні помічати Красу в усьому й відкривати її іншим, у пошуках прекрасного вбачали своє призначення давні поети й художники. Саме вони заклали в душу японців почуття зачарованості світом. Вони розвинули таку властивість зору, коли Істину бачать у Красі, а Красу - в Істині.

Почуття прекрасного притаманне носіям культури кожного народу. Але ввести його до рангу національного шляху краси спромоглися лише японці.

Індійський письменник Рабіндранат Тагор, який відвідав Японію у 1916 році, був враже­ний її красою. Його полонили краєвиди Японії й самі японці, особливо їхня виняткова дисци­плінованість, сила духу, терплячість, вразила чарівна врода японських жінок. Тагор записав у щоденнику: «Серця цих людей не шумлять, подібно до водоспаду, вони тихі, як озеро. Всі їхні вірші, які мені довелося чути, - це вірші-картини, а не вірші-пісні».

Професор Ясіро Юкіо, знавець мистецтва Схо­ду й Заходу, якось зауважив, що особливість японського мистецтва можна передати однією поетичною фразою: «Ніколи так не думаєш про близького друга, як дивлячись на сніг, місяць або квіти». Милуючись білизною снігу або за­гадковістю місяця, красою природи будь-якої пори року, відчуваючи благодать від зустрічі з прекрасним, хочеться розділити радість з близь­кою людиною. Споглядання краси збуджує го­стре відчуття любові, і слово «людина» починає звучати, як слово «друг».

II група: мистецтвознавці.

Перший учень. Сучасні японці з ве­ликою шаною ставляться до своїх традицій. Так, на вулиці чи на роботі вони носять європейські костюми, але вдома та на свята обов'язково одя­гають національний одяг - кімоно.

Традиційне японське мистецтво - це мистец­тво ікебани, що означає «живі квіти». В Японії ікебана була державною чоловічою справою, яка личила буддійським ченцям і воїнам-самураям, а жінкам було категорично заборонено займа­тися ікебаною до XVII століття.

Ікебана - це підношення богам і духам. Така важлива справа, що магічно забезпечує загальний добробут, перебувала під суворим контролем держави. Засновник однієї з найстародавніших шкіл ікебани вважав, що «для стародавніх складання квітів - шлях до про­світління».

Техніка складання композицій була привезена з Китаю в VI столітті буддійськими ченцями, які прямували до Японії для навчання. В Японії ікебана ставилася з обох сторін вівтаря в буд­дійських храмах у важких бронзових китайських посудинах. Тоді ці композиції називалися - ріка. У центрі такої композиції поміщалася сосна за­ввишки 1,5 метра - символ Дерева Життя. В особливих випадках складалися композиції за­ввишки до 8 метрів.

Основу ікебани становить композиція ліній, яка складається за принципом «трьох площин»: три основні гілки символізують небо, людину і землю. Якщо подумки зв'язати лініями кінці трьох гілок, створюється враження трикутника з нерівними кутами.

Японія - країна орігамі (традиційне японське мистецтво рукоділля: з квадратного аркуша паперу шляхом простого складання створюють фігурки різних тварин та всілякі предмети).

Це країна мистецтва бонсай (вирощування карликових дерев у горщиках, які обмежують їх ріст).

Це країна боротьби сумо. Борці сумо відрізня­ються могутньою статурою: їхня вага перевищує 130, а іноді 170 кг; вони носять довгі коси, зі­брані на маківці. Єдиним одягом є пов'язка на стегнах; борці дуже пластичні, незважаючи на велику вагу, вони легко сідають на шпагат.

Другий учень.Однією з основних тра­дицій (ритуалів) є чайна церемонія, або тядо, -«шлях чаю», шлях чистоти, шлях досягнення гармонійної єдності з навколишнім світом.

«Чайна церемонія для японця - це релігія. Це обожнювання мистецтва жити», - говорив Кикудзо Окакура.

Японська чайна церемонія - це не просто традиція, це таїнство, яке не може не при­вернути уваги і не викликати пошани. Мисте­цтву чайної церемонії вчаться роками в спе­ціальних школах. Незважаючи на те, що сам процес може здатися простим і природним, межі досконалості в цьому немає. Цей давній звичай доведений японською естетикою до рів­ня мистецтва. Суть його полягає в тому, щоб людина мала змогу замислитись над швидко­плинністю життя.

Саме чаювання проходить дуже просто. Ха­зяїн бамбуковою ложечкою накладає розтертий у порошок зелений чай у піалу, заливає його окропом, збиває бамбуковим пензликом у густу піну й подає гостям. Усе інше виконується за ритуалом, який приписує обов'язкове досягнен­ня зовнішньої гармонії в обстановці й поведінці учасників чаювання, яке має бути віддзерка­ленням гармонії внутрішньої. Під час чаювання бажано розмовляти про мистецтво, навколиш­ню красу, поезію. Розмови про релігію, війни, глупоту й мудрість, багатство сусідів і родичів заборонені.

Третій учень. Особливу увагу японці приділяють садово-парковому мисте­цтву. Вони створюють два основних типи са­дів: пейзажні та пласкі. Каміння в японському саду добирають за кольором і формою. Найпопулярніші - граніт, сланці і шпати. Поодиноке каміння використовують рідко, складаючи композицію з двох-п'яти каменів. Сад зазвичай обносять дерев'яною, кам'яною або бамбуковою огорожею.

Серед дерев переважають передусім різнови­ди сосни: червона, чорна, багато кипарисів і ошатних листяних дерев. Найкрасивіше з них - японський клен, що має вишукане лапчасте листя, яке в листопаді стає червоним; найпопулярніші дерева - уме (вид сливи) і сакура (вишня).

Помиляється той, хто думає, що японський сад - це кілька дерев, каміння і містки. Головне в ньому - тиша і спокій. Японський сад - місце, куди приходять для роздумів, де відпочивають від турбот, суєти життя.

   Прикладом цікавого плаского саду може бути «Філософський сад», або «Сад каміння», створе­ний у XV столітті. Особливістю цього саду є кількість каменів. Їх 15, але з будь-якої точки видно лише 14 каменів, а 15 ніби ховається. Це дає змогу замислитись над таємницею життя, пізнанням істини.

Четвертий учень. Національна релі­гія японців - «синто», яка наділяє душею все у світі: гори, водоспади, а також буддизм,  який стверджує, що все на світі є втіленням Будди, а отже - живим, тому й заслуговує на вели­ку пошану. З цього можна зробити висновок, що японці поклоняються насамперед красі, яку прагнули віднайти в усьому - у звичайних ре­чах і явищах.

Учитель. Отже, культура Японії дуже відрізняється від європейської. Уміння спосте­рігати, бачити найнезначніші деталі - влас­тивість, притаманна кожному японцеві. Дуже цікавими є традиційні милування: у квітні -цвітом сакури, у жовтні - хризантемами, у листопаді - червоним листям клена, а також повним місяцем.

За японськими поняттями, хризантема, сли­ва, орхідея і бамбук - «чотири пани» рослинного світу. Недаремно хризантема з її незліченними, схожими на промені пелюстками уособлює сон­це, що сходить, - символ Японії.

Японці в малому - в одній квітці, листочку, метелику - з дитинства вчаться бачити красу великого. Вони кажуть: вдивляйтесь у звичайне -і побачите несподіване, вдивляйтесь у негарне -і побачите красиве, вдивляйтесь у просте - і побачите складне, вдивляйтесь у частини - і побачите ціле.

   Ця краса буденного, звичайного втілилася у картинах Тамаро і Хокусол, складній чайній церемонії, віршах Ісси, Бусона, Такубоку і, зви­чайно ж, Мацуо Басьо.

Японія - це країна, в якій близько трьох сто­літь тому з'явилась нова поетична форма - япон­ський трирядник хоку. Творцем хоку є япон­ський поет XVII століття Мацуо Басьо.

Розвязання проблемного питання: як ви розумієте слова В.Гюго, як вони відносяться до життя японського письменника?

   «Для того аби піднятися до Бога, потрібно зануритися у самого себе» (Віктор Гюго).

  Відповідь підготовленого учня. Я. Кавабаті з дитинства не надто таланило: він народився 11 червня 1899 року в селі під назвою Акутагава, неподалік від Осаки, у заможній сім'ї лікаря, високоосвіченої та багатогранної людини. Втім, у хлопчика не було нагоди виховуватися у цій родині, бо 1901 року через сухоти вмирає батько Ясунарі, а за рік внаслідок цієї ж хвороби його залишає цілковитим сиротою і мати.

Виховувати Ясунарі взялися бабуся й дід по материнській лінії, але 1906 року вмирає бабуся, а згодом, 1914 року, - й дідусь. І з підліткового віку майбутній письменник змушений давати собі раду самотужки, хоч, щоправда, не без до­помоги родичів, які ним офіційно опікувалися. Певно, саме через ці обставини Ясунарі Каваба­та дуже рано подорослішав і став самостійним, про що свідчить, наприклад, той факт, що, мрі­ючи з дитинства бути художником, уже у два­надцять років він вирішив стати письменником. І, як бачимо, став, бо перший твір - «Щоденник шістнадцятирічного», який вийшов друком 1925 року, Я. Кавабата почав писати ще з 1914 року і справді завершив його у цьому віці.

Після закінчення середньої школи він 1920 року вступає на відділення англійської філології філологічного факультету Токійського універси­тету. А наступного року переходить на відділен­ня японської філології. Вже за рік, тобто 1921 року, Я. Кавабата дебютував як письменник оповіданням «Картини поминання полеглих на війні», і з цього моменту справою усього його життя стає література.

Навчання в університеті, який він закінчив 1924 року зі ступенем бакалавра мистецтв, далося взнаки у подальшому через тодішнє зацікавлення Я. Кавабати європейським мо­дернізмом передусім в особах письменників Августа Стріндберга, Джеймса Джойса, Мар­селя Пруста, художника Поля Сезанна тощо. А також японський митець разом з Рьоїті Йокоміцу, Теппеєм Катаокою та ін. був причетний до створення модерністського літературного угруповання синканкакуха, тобто неосенсуалістів, і до теоретичного обґрунтування обраних художніх засад.

Заключне слово учителя (Запис у зошити)

Резюме. Підсумовуючи зміст наведених вище рацій та відомостей, можна дійти таких висно­вків:

•  японське мистецтво в цілому і література зокрема хоч і відзначаться специфічними та відмінними від європейських мистецтва і літе­ратури рисами, проте зосереджує увагу на сенсі людського буття та на пошуках гармонії між лю­диною і природою, між людиною та оточенням, а також на віднайденні внутрішньої гармонії;

•  японська література спрямована не так на творення образів, як на висловлення за допо­могою здебільшого традиційних образів певних глибоких сенсів, зміст яких ґрунтується пере­важно на релігійно-філософських доктринах синтоїзму та буддизму;

•  Ясунарі Кавабата через свою свідому при­належність до японської культури не стільки писав літературні твори, скільки у запозиченій у європейських модерністів формі намагався мір­кувати образами;

•  образи, до яких вдавався письменник, водно­час нагадували прозу Дж. Джойса або М. Пруста і давали можливість відтворювати національну традицію у цілком нових історичних, суспільних, політичних, економічних і культурних умовах, що визначали штиб життя Японії у XX ст.